Відлік часового терміну закінчувався. За кілька хвилин вранішню тишу мав розірвати потужний вибух. Та про це знали лише ті, хто з диявольським натхненням виготовили, а потім прилаштували пекельну машину, приховавши таймер від сторонніх очей. Тому ні працівники міліції, які прибули за викликом на місце виявлення смертоносного знаряддя, а ні фахівці, які його оглянули, не могли з’ясувати реальний рівень загрози, а відтак – ретельно спланувати свої дії. Було тільки встановлено: вибуховий пристрій не підлягає дистанційному знешкодженню за допомогою спеціального устаткування. Отже, у невідомість мала ступити людина, професіонал, точніше - вибухотехнік.

Ситуацію ускладнювали численні багатоповерхові житлові будинки, поруч з якими і знаходився бензовоз із сімома тоннами пального та встановленим на ньому вибуховим пристроєм. Годі й казати про інше: автоцистерна була припаркована на території однієї з автозаправних станцій Києва. Прогнозувати наслідки жоден з правоохоронців не наважувався. Лише від однієї думки про це ставало моторошно.

Усім знайома з багатьох фільмів подібна картина – дріт червоний, дріт синій, мигання лампочки… Незнайоме лише відчуття дотику до смерті, коли шкірою пальців відчуваєш плин часу. А гаяти його – не припустимо. Втім, і квапитися – смертельна помилка. Все, як у тій приказці: холодна голова, гаряче серце, чисті руки – жартують вибухотехніки. Дарма, що ситуації, в яких вони опиняються, не налаштовують на хвилю гумору. Коли такий “жартівник” знешкодив вибуховий пристрій і показав його колегам, на таймері завмерло число 15. Саме стільки секунд (!) залишалося до вибуху. Аби вгамувати нервову напругу, генерал – керівник оперативної групи – запропонував вибухотехніку склянку коньяку. Та дарма…

– Душевна рівновага відновлюється поступово. В таких випадках, як на мене, корисно побути на одинці з природою, просто спрямувати думки на іншу тему. Звісно, наша робота непроста і напружена, але найнебезпечніше, коли тебе залишає відчуття страху. Тоді людина втрачає пильність і наслідки можуть виявитися непоправними, – розповідає начальник вибухотехнічної лабораторії Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Віктор Іванович Пащенко. Саме він і є той “жартівник”, що кілька років тому розміновував вибухонебезпечний бензовоз. – Під час подібних виїздів завжди відчуваєш внутрішню напругу, збудження, так би мовити, рівень адреналіну зашкалює. А от, коли прибуваєш на місце і починаєш працювати – ці відчуття вгамовуються. Обов’язок і безпосередня робота поглинають.

Висловлювання п’ятдесятирічного полковника міліції, на рахунку якого сотні, якщо не тисячі розмінувань, не просто високі слова. Бо відчуття обов’язку, що формувалося під впливом спадкоємності професії, суть якої – захищати Вітчизну, вже давно укорінилося в генетичному коді кількох поколінь родини Пащенків.

Прадід Віктора Івановича – полковник царської армії, повний георгієвський кавалер – загинув під час Першої світової війни. Звільняючи Чехословаччину від німецько-фашистських загарбників загинув один дід, а другий пройшов усі фронти Великої Вітчизняної. Батько Віктора Івановича – полковник у відставці – присвятив своє життя службі в танкових військах Збройних сил. З ним численними військовими містечками кочувала і родина: Латвія, Німеччина, Чехословаччина… Тому ніякої альтернативи військовій професії у нинішнього продовжувача династії в юнацтві не було. І згодом він так само, як його славетні попередники, звитяжно прокрокує численними дорогами, які визначить офіцерська доля.

Трапиться на шляху і Афганістан, куди майора Пащенка відкомандирують з посади керівника навчального центру підготовки саперів, що входив до складу однієї з військових частин Чернігівщини. У розпал тієї незрозумілої війни виникла нагальна потреба у фахівцях, які б розумілися на конструктивних особливостях вибухових пристроїв іноземного виробництва. Необхідно було “назбирати” навчальні “експонати”, як промислового, так і саморобного виготовлення. Знаряддя, що підпадало під це визначення, згідно з діючими нормативами, зазвичай не дозволялося розміно-

вувати. Однак вибухотехнік спочатку за уламками спрацьованих вибухових пристроїв ретельно вивчав їхню конструкцію, а вже потім розряджав і вивозив до навчального центру вцілілі зразки. Скільки таким чином було врятовано життів – ніхто не підраховував. А от пекельні машини, які довелося тримати в руках, піддаються рахунку – офіцер досі пам’ятає конструкції понад тисячі вибухових пристроїв.

Не обмине Пащенка і Чорнобиль: відразу після вибуху третього енергоблоку АЕС він з підрозділом відбув у Прип’ять. Його, як одного з двох фахівців на весь Радянський Союз, що володіли технологією утилізації ядерних зарядів, було залучено до робіт на зруйнованому енергоблоці. Потім доведеться побувати у Спітаку і ліквідовувати наслідки нищівного землетрусу.

Та все це буде згодом. А в далекому 1973-му Віктор поїхав з Чехословаччини поступати до Калініградського вищого училища інженерних військ.

Вступні іспити, як і подальше навчання, не викликали особливих складнощів, оскільки у школі юнак отримав прекрасні базові знання. Та й хист у нього до технічних дисциплін був неабиякий. Ще у шкільні роки йому було присвоєно звання кандидата у майстри з радіоспорту. Тож у викладацьких аудиторіях училища Віктор з’являвся лише для того, щоб складати екзаменаційні сесії. Решта часу, за дорученням керівництва, використовувалася для вдосконалення матеріально-технічної бази навчального закладу. Головний результат цієї роботи – розробка інженерного комплексу щодо керування вибуховими роботами з допомогою телекомунікаційних систем та облаштування таким устаткуванням навчального класу. Проте залишався час і для іншого захоплення, дуже розповсюдженого в ті часи. Віктор, який закінчив музичну школу за класом фортепіано, організував з товаришами вокально-інструментальний ансамбль. Називався він “Земляне” і, за словами організатора, став прототипом однойменного колективу, надзвичайно популярного 20-25 років тому (згадати хоча б у виконанні тодішнього складу ансамблю пісню “Трава у дома”, що лунала в ті часи звідусіль). А наступність сформувалася таким чином: один із учасників курсантського складу ансамблю після закінчення військового училища звільнився з армії, зібрав інших музикантів і вже з ними продовжив виступи у колективі, який проіснував і донині під тією ж назвою. А на зорі становлення, первинний склад ансамблю виборов перемогу в обласному конкурсі вокально-інструментальних ансамблів, і в якості заохочення колектив отримав можливість виступити на представницькому фестивалі в Білорусії. Курсанти ділили одну сцену з Аллою Пугачовою, ансамблем “Пісняри” та іншими відомими нині виконавцями.

Прийшов час захищати і дипломну роботу. У ній йшлося про розроблення спеціальної техніки для забезпечення пересування транспорту через водні перешкоди. Деякі конструкторські розробки Віктора були застосовані у серійних зразках відповідної інженерно-військової техніки. Здібності “новоспеченого” лейтенанта не могли залишитися неоціненими, і йому запропонували посаду начальника лабораторії на кафедрі машинно-інженерного озброєння. Таким чином, у лейтенанта з’явився шанс обійняти майорську посаду, що досить рідкісне явище для армії. А ще була пропозиція продовжити навчання у військовій академії. Однак молодому офіцерові хотілося реалізувати себе на службі в регулярних частинах Збройних сил і він був відкомандирований до Групи радянських військ у Німеччині.

Втім, початок самостійної служби ще не став початком вибухонебезпечного життя. Кілька місяців Віктор дійсно прослужив командиром саперної роти, але потім довелося очолити понтонний підрозділ і вивчати невідомий для себе військовий фах буквально в польових умовах. На щастя, поруч були досвідчені командири і товариші. Зрештою, не обійшлося і без “рекордів”. Через рік взвод Пащенка посів перше місце у змаганнях серед аналогічних підрозділів: понтонну переправу завширшки 120 метрів через річку Ельба було розгорнуто за 7 хвилин, в той час, коли нормативи дозволяли виконати це завдання упродовж 25 хвилин.

Через три роки перебування в Німеччині настав час повертатися до України і продовжити службу у військовій часині, що дислокувалася у місті Бровари Київської області, де згодом йому достроково було присвоєно звання капітана. Але найголовніше – в цьому місті офіцер знайшов своє сімейне щастя: одружився, відчув першу радість батьківства після народження доньки. Наступним місцем служби став Кіровоград – Віктора Івановича призначили командиром саперної роти, яка займалася знешкодженням смертоносного залізяччя часів Великої Вітчизняної війни.

– Кожен день – виїзд на розмінування. Переорав колінами всю територію області, – згадує вибухотехнік. – Руки не відмивалися від іржі та чорнозему. Щороку особовому складу доводилося знешкоджувати до трьох з половиною тисяч вибухонебезпечних предметів. Саме тут, я вважаю, доля підготувала мені найголовніший іспит у житті. Під час одного з виїздів необхідно було знищити вилучені снаряди та міни. Я дочекався, поки солдати моєї роти займуть безпечну відстань і сам почав відходити. Коли здолав лише кілька метрів, прогримів вибух. Від смерті мене врятував широкий стовбур дере-

ва, з яким я порівнявся саме у момент вибуху. Після тридобової відпустки, яку мені надало керівництво, я знову мав вирушати на розмінування. Аж тут зі мною щось сталося і фізично, і психологічно… Підходжу до вантажівки, піднімаю ногу на поріг, аби сісти в кабіну, а в мене коліно тремтить. Тіло стало непідвладним, я не можу зрушитися з місця. Втім, такий стан тривав кілька хвилин. Все ж мені вдалося здолати цей внутрішній бар’єр. З того часу, як кажуть, і по нині…

Після того випадку єдиний раз у житті сапер дозволив собі зняти нервовий стрес оковитою. Зазвичай, в цьому немає потреби. Вона – в іншому, наприклад, у простому людському спілкуванні. До речі, за географією (а можливо й кількістю) співрозмовників, Віктор Іванович, мабуть, неперевершений. Адже вже понад сорок років він є завзятим радіоаматором (свого часу був головою Київського клубу радіолюбителів, секретарем Ліги радіолюбителів України, а нині – почесний член Київського радіоклубу). Всіх, хто вперше потрапляє до помешкання Пащенків, вражає радійний комплекс господаря. Потужне устаткування дає змогу встановити зв’язок навіть з Антарктидою. Втім, постійні співрозмовники живуть дещо ближче: Англія, Канада, США. Тож в будь-який час можна довідатися про погоду в різних куточках планети…

Та, звісно, не радіокомплекс найбільша гордість цієї оселі. Головне надбання подружжя Пащенків – троє дітей, родинний затишок, взаєморозуміння, дружні і відверті взаємини між батьками та дітьми. У сімейного вогнища, як і годиться, є й своя берегиня. Звичайно ж, це дружина Віктора Івановича Інна Олександрівна. Програміст за фахом, вона, напевно, могла б зробити кар’єру, однак жінка присвятила своє життя вихованню трьох доньок і забезпеченню (як це називають) надійного тилу для чоловіка.

Цілком закономірно виникає запитання: то що, військово-міліцейська династія скінчилася, якщо у батьків спадкоємці жіночої статі? Виявляється – ні! Середня донька Пащенків Тетяна, яка є фахівцем у сфері хімічних досліджень, нині проходить початкову міліцейську підготовку і невдовзі поповнить лави експертного підрозділу столичного главку міліції. Вибір доньки для батька виявився дещо несподіваним. Адже дівчина не з чуток знала про складнощі міліцейської служби. Деякий час Віктор Іванович навіть відмовляв Тетяну, однак усі спроби виявилися марними.

Вже десять років полковник Пащенко несе службу в міліції – з часу заснування в системі МВС вибухотехнічного підрозділу. А загальна вислуга (33 календарні роки та пільговий стаж, на який мають повне право люди його професії) ледь не сягає кількості прожитих років. І жоден з них не був простим і безпечним.

“Міліцейський” період життя розпочався для військового офіцера у складний час. Середина 90-х років минулого сторіччя позначилася надзвичайною активізацією криміналітету. Тоді чи не щодня в державі гриміли вибухи. Для правоохоронців, як і для суспільства, це було нечуваним явищем. Але розгубленість тривала недовго. Працівники органів внутрішніх справ швидко набували необхідного досвіду і за кілька років засилля численних злочинних зграй було ліквідоване. Неабияка заслуга в цьому і вибухотехніків у міліцейських погонах.

За роки, що минули, вибухотехнічна служба незрівнянно розвинулася. Якщо в 96-му році такий підрозділ функціонував лише в міністерстві, то на сьогодні фахівцями відповідної кваліфікації забезпечені усі обласні підрозділи експертної служби МВС. Напрацьовано нормативну базу, накопичено практичний досвід, значення якого неможливо переоцінити. Адже нерідко копітка робота вибухотехніка дозволяє не тільки оперативно розкривати, а й попереджувати злочини.

Згадати хоча б розслідування двох вибухів, що прогриміли напередодні Великодня у харківських супермаркетах. Наступного дня вже о п’ятій годині ранку полковник Пащенко разом з колегами працював на місці події. Фахівці за незначними частками, що залишилися від вибухового пристрою, з’ясували його конструкцію, склад вибухівки і перевірили за централізованими обліками. Таким чином, було встановлено, що пекельна машина могла спрацювати не пізніше, ніж через годину після приведення її у готовність, що дозволило значно скоротити коло ймовірних мінерів під час перегляду правоохоронцями відеозаписів камер спостереження. Дала бажаний результат і перевірка за базою даних, що містила інформацію про вибухи минулих років. Невдовзі, після здійснення комплексу оперативно-розшукових заходів, зловмисника було затримано. У його помешканні правоохоронці вилучили креслення і описи вибухових пристроїв, що повністю співпадали з висновками досліджень вибухотехніків. Навіть вартість компонентів вибухівки виявилася такою, як і передбачали працівники міліції.

На жаль, професія, якій полковник Пащенко присвятив своє життя, ще довго залишатиметься затребуваною. І не лише завдяки зусиллям криміналізованої частини суспільства. Людство занадто тривалий час настирливо перетворювало Землю у гігантську бомбу. Окрім ядерної зброї, якої достатньо для того, щоб кілька разів знищити цивілізацію, існує й інша загроза. Уявіть, щодня в світі встановлюється півмільйона мін. Разом з тим, залишаються замінованими з часів Другої світової війни понад 70 держав світу.

Щомісяця жертвами вибухів стають 800 людей, а 30 – щодня калічаться або вмирають. Більшість з них діти та цивільне населення. Мінімальна вартість однієї протипіхотної міни – 3 долари США, а протитанкової – 75. В той же час, знищення одного такого боєприпасу коштує 300 доларів. На розмінування всієї планети необхідно витратити 33 більйони доларів США, а для вилучення та знищення мін і вибухонебезпечних предметів знадобиться 1100 років…